Кількість людей, які потребують підтримки Мінсоцу, після початку повномасштабної війни критично збільшилася, констатує Дарія Марчак, перша заступниця міністерки соціальної політики України. Зокрема, мова про 3,5 мільйони внутрішньо переміщених осіб, а також дітей, які втратили батьків, родини загиблих військовослужбовців та людей з інвалідністю.
В інтерв’ю Радіо Свобода посадовиця розповіла, що міністерство планує робити із рівнем бідності, з яким, як визнає Дарія Марчак, «важко миритися», чи ще планується підвищення пенсій цьогоріч та на які пенсійні виплати можуть розраховувати молоді люди, які сьогодні працюють і платять податки.
Заступниця міністерки поділилася урядовими планами збільшити виплати при народженні дитини, а також як міністерство планує допомагати жінкам із доглядом за дітьми. У розмові обговорили і ситуацію із виплатами ВПО, а ще як уряд планує вирішувати гостру демографічну кризу.
– З початку повномасштабної війни, зі збільшенням кількості переселенців, людей, які втратили домівки, людей, які переїхали за кордон, погіршенням економічного стану, погіршилась і соціальна ситуація. Наскільки збільшилась кількість людей з початку війни, які потребують соціальної підтримки, зокрема від міністерства?
– Насправді кількість таких людей, на жаль, збільшилась критично. І ключове – що і профіль людей, які сьогодні мають такі ознаки вразливості, дуже сильно змінився. До початку повномасштабного вторгнення достатньо часто у нас найбільша вразливість, вона була пов'язана, наприклад, з інвалідністю. Інвалідність – це була часто або інвалідність з дитинства у дітей, або, наприклад, набута вже з віком внаслідок зношення організму.
В нас 3,5 мільйони внутрішньо переміщених осіб. З них 1,1 мільйона – це ті люди, які є найуразливішими
Але сьогодні ми бачимо, що у нас величезна кількість – це люди, які страждають від атак, і у них відбуваються дуже суттєві порушення організму. Це діти, які втрачають батьків. Це родини, які втрачають домівки. І ось такі категорії, як люди з інвалідністю, які стали суттєво молодшими тепер, діти, які втрачають батьків, і внутрішньо переміщені особи, звичайно, родини наших загиблих воїнів – це ті всі великі, масштабні категорії, які сьогодні найшвидше, найтерміновіше потребують втручання держави.
В нас, ви знаєте, що 3,5 мільйони внутрішньо переміщених осіб – це ті, хто перемістився чи повторно перемістився після повномасштабного вторгнення. З них 1,1 мільйона – це ті люди, які є найуразливішими, тому що вони однозначно не мають ані власного житла, мають дуже низькі доходи, часто не в змозі отримувати, самостійно оплачувати свою оренду. Тобто це люди, які сьогодні отримують державну допомогу, виплату на проживання. Але це такі найбільш вразливі категорії.
– Про внутрішньо переміщених осіб ми ще поговоримо, але розпочати я хочу з іншої незахищеної групи населення – це пенсіонери. І поговорити хочу про пенсійне законодавство та пенсійні виплати. Сьогодні мінімальна пенсія в Україні – близько 3000 гривень, середня – близько 6000 гривень. У березні відбулася щорічна індексація. Чи планується ще збільшувати ці виплати цього року? Чи знайдуться в бюджеті на це кошти?
Закон говорить, що індексація проводиться щороку в березні
– Тут є кілька моментів. По-перше, основний момент – це те, що у нас індексація передбачена законом. І закон говорить, що індексація проводиться щороку в березні. Хоча сьогодні є і критика індексації, але насправді це вже такий здобуток, тому що ще 10 років тому взагалі не було зобов’язання індексувати пенсії.
Але з нормативної, законодавчої точки зору не передбачено проведення кількох індексацій протягом року. Звичайно, ми будемо дивитися на фінансовий стан. Якщо ми будемо бачити, що фінансовий стан саме за страховими коштами буде дозволяти робити якісь додаткові кроки підтримки, ми будемо їх ініціювати. Звичайно, що це питання підтримки з боку уряду. Але, очевидно, взагалі, потрібно говорити про дві категорії осіб.
У нас є особи, які отримують свою страхову пенсію. І це пенсія, яка сплачується за рахунок страхових коштів. Це ЄСВ, які сплачую я чи ви, чи будь-яка інша людина, що працює. І це, власне, ті пенсії, які ми можемо, як країна, як всі платники податків, забезпечити в солідарній системі нашим співвітчизникам, сьогоднішнім бабусям та дідусям.
А є ще зобов’язання державного бюджету, які стосуються здебільшого спеціальних пенсійних систем. І ці спеціальні пенсійні системи – це так звані додаткові пенсійні права, які парламент в різні роки своїми змінами до законодавства пропонував. Ось такі пенсійні системи фінансуються за рахунок коштів державного бюджету. І з державного бюджету, я думаю, навряд чи буде можливість зробити додаткові підвищення в цьому році.
– Про якраз фінансове забезпечення. Світовий банк нещодавнозмінив підхід до підрахунків кількості населення, яка перебуває за межею бідності. І, виходячи з цієї нової методики і даних про пенсії в Україні, виходить, що в Україні сьогодні десь 8,8 мільйона людей проживають за межею бідності. Минулого року Світовий банк нарахував 9 мільйонів таких осіб. І, порівняно з 2020 роком, ця цифра збільшилась на 2 мільйони. Що держава планує з цим робити, з огляду на складну ситуацію, в якій живуть ці люди?
– Насправді питання захисту наших громадян від бідності є одним з ключових завдань Міністерства соціальної політики. Це питання дуже складне, воно багатошарове, але, очевидно, що рівень бідності в нашій країні є таким, з яким важко миритися. І, очевидно, суттєво перевищує показники в інших країнах, на які нам хотілося б рівнятися. Вирішувати це питання можна, і ми би хотіли, кількома способами.
Нам потрібен перегляд програми із захисту наших громадян від бідності
Перше, нам потрібен перегляд програми із захисту наших громадян від бідності. Сьогодні у нас є програма допомоги малозабезпеченим особам, але ми бачимо, що ця програма, скажімо так, недостатньо ефективна, тому що в цій програмі у нас на сьогодні приблизно коливається цифра, але в середньому там 180–190 000 родин, які є користувачами цієї програми. І ви самі навели цифри, то бачимо, що ця програма не має того масштабу, який з урахуванням рівня бідності ми мали б забезпечити.
Тому у нас є бачення. Ми розробили зміни, які ми пропонуємо. Додаткова проблема, яка є в цій царині – це те, що система соціальних виплат з державного бюджету часто дуже фрагментована. І насправді у нас може бути ситуація, коли одинока мама, яка виховує свою дитину і або не має можливості працювати, або працює там лише на мінімальну заробітну плату, така одинока мама може отримувати одночасно і допомогу для одиноких матерів, і допомогу малозабезпеченим.
Крім того, якщо вона ВПО, може ще отримувати допомогу для внутрішньо переміщених осіб, може ще отримувати, якщо чоловік ухиляється від сплати аліментів, компенсацію аліментів, виплату за рахунок державного бюджету. Тобто разом обсяг фінансової допомоги може бути в принципі вже і непоганим, але кожен окремий елемент буде невеличким, знаєте, треба складати, як лего, як пазлики.
Наша мета – зробити так, щоб можна було зайти в телефон, подати заяву – і програма автоматично розрахувала
І це насправді ускладнює розуміння громадянами того, на яку підтримку вони можуть мати право, що робити, яким чином взагалі ці програми державних допомог взаємодіють одна з одною, тому що буває таке, що ти отримуєш одну, а інша при цьому зменшується. І для того, щоб врегулювати всі ці питання, ми хочемо укрупнити ці державні допомоги. Ну, грубо кажучи, щоб родина, яка потребує державної підтримки, могла прийти і подати документи на одну підтримку й отримати суттєвий обсяг фінансової підтримки від держави.
Наша мета – зробити так, щоб можна було зайти в телефон, у застосунок «Дія», подати заяву на те, що мені потрібна фінансова підтримка, і зробити так, щоби після того програма автоматично розрахувала з урахуванням ваших доходів, на який обсяг фінансової підтримки ви можете розраховувати від держави.
– Це і про пенсіонерів йде мова також, чи що робити пенсіонерам, людям старшого, похилого віку?
– Якщо ми відпілотуємо цей інструмент, ми будемо пропонувати зробити його доступним для будь-якого українця, будь-якої людини, яка проживає в нашій країні і потребує підтримки. Ми сподіваємося, що ми зможемо це зробити вже до кінця цього року.
Що дуже важливо зробити, щоби програми з підтримки бідності були справді дієвими – це вирішити проблему прожиткового мінімуму
Що дуже важливо зробити, щоби програми з підтримки бідності були справді дієвими – це вирішити проблему прожиткового мінімуму. Ви знаєте, що сьогодні законом у нас встановлено багато розмірів прожиткових мінімумів, але ці розміри, на жаль, достатньо сильно, якщо дипломатично казати, відрізняються від фактичного прожиткового рівня, який ми бачимо, відповідно до наших розрахунків.
І ми говоримо про те, що фактичний рівень прожиткового мінімуму, він має бути там принаймні удвічі більший, ніж те, що встановлено законом. Це означає, що нам потрібно реформувати сам показник прожиткового мінімуму. Є законодавча ініціатива, зареєстрована в парламенті. Але ми розуміємо, що ось цей процес трансформації законодавчо встановленого прожиткового мінімуму буде тривалим. І тому зараз ми пропонуємо взагалі на цьому етапі від нього відв’язатися. Тобто нам потрібно зараз використовувати інший показник, який буде індикатором того, що родина потрапила чи не потрапила за межу бідності.
В європейських країнах воно працює так: у тебе є показник – бенчмарк. І ти цей бенчмарк, наприклад, 7000 грн, умовно кажучи... І ти говориш, що якщо у родини сукупний дохід на одну особу нижчий, ніж цей показник, то це означає, що ця людина фінансово не витягує, їй потрібно допомогти.
Для нас програма захисту від бідності – це три кроки
Але ще один суперважливий аспект системи захисту від бідності – це те, щоб не просто погасити фінансову потребу родини зараз. Насправді ми маємо зробити так, щоб у майбутньому родина не потребувала цієї підтримки. І тут ми маємо забезпечити, що у нас виплата надається разом з послугою. Тобто ми не просто говоримо: «Ось тобі гроші». Все, можна не працювати, так?
А ми маємо сказати, що гроші – разом з набором дій, які держава і сама людина мають зробити, щоби далі не повертатися в цей стан бідності. І ми говоримо про те, що це може бути робота по поверненню людини на ринок праці. Програми перенавчання, працевлаштування, можливо, переїзд в іншу громаду, тому що там кращий роботодавець, де ти можеш краще реалізувати свої навички.
Тому для нас програма захисту від бідності – це три кроки. Це фінансова підтримка тут і зараз. Це соціальні послуги для того, щоби зробити таку, знаєте, ін’єкцію, що саме потрібно виправити, яку кризу родинну потрібно вирішити, щоб поставити її на ноги. І підтримка потім у працевлаштуванні, щоб у майбутньому родина не потребувала фінансової підтримки від держави. Звичайно, ми це не можемо зробити для пенсіонерів.
– На що у майбутньому можуть розраховувати люди, які сьогодні наближаються до пенсійного віку, або молодь, яка сьогодні платить податки і працює? Які перспективи пенсійної реформи з накопичувальною системою? Я знаю, що було багато про це розмов, але, наскільки розумію, парламент ще не розглядав. Що відбувається з пенсійною реформою?
Пенсійна система в Україні потребує докорінних змін з багатьох причин
– Парламент ще не розглядав. Пенсійна система в Україні потребує докорінних змін з багатьох причин. Вона потребує як перегляду того, як працює загальносолідарна пенсійна система, тому що там дуже багато неефективностей, дуже багато проблем, пов’язаних з тим, що ми десь комусь фактично знецінили частину страхового стажу. Дуже багато складнощів і проблем, наприклад: 160 різних типів надбавок, дотяжок, у яких заплутається будь-хто, не кажучи вже про пенсіонера.
Але, крім того, нам потрібно обов’язково робити пенсійну систему більш багатошаровою. Коли ми дивимося на європейські чи американські високі пенсії, дуже часто це не пенсія, яка є солідарною і яка виплачується з державного бюджету чи зі страхових коштів сьогодні. Дуже часто це пенсія, яка є багатоскладовою. Частина виплачується з солідарних коштів, частину людина накопичила сама, частину їй забезпечив ще додатково роботодавець. У нас у країні такої багатошаровості поки що немає.
Ми всі розраховуємо сьогодні лише на солідарну пенсію. А солідарна пенсія, її завдання – забезпечити мінімально необхідний рівень. І друга велика частина, яку нам треба зробити – це зробити оцю багатошаровість, щоб, крім солідарної, у нас була накопичувальна загальна, накопичувальна добровільна.
Можливо, роботодавець ще буде свою частину пенсії доплачувати робітнику за рахунок теж професійних пенсійних систем, у жодному випадку не йдеться про те, щоб перекласти частину зобов’язань держави на роботодавця.
І тому ми якраз розробили вже законопроєкт про реформу солідарної пенсійної системи – накопичувальної пенсійної системи. Вони подані на розгляд Кабінету міністрів, але у нас тривають внутрішні дискусії щодо параметрів. Коли ми домовимося, фіналізуємо параметри, ми вже тоді зможемо рухатися далі до парламенту. На жаль, ця дискусія є дуже складною. З урахуванням того, що, звичайно, фінансовий стан у країні дуже важкий. А крім того, знову-таки, на майбутній розмір пенсії буде впливати ще дуже багато факторів.
Наприклад, фактор того, як ми будемо вирішувати питання щодо спеціальних пенсійних режимів, щодо людей, які мають право на пільговий вихід на пенсію, пільговий стаж. Тобто загальний пенсійний вік у нас – від 60 до 65 років, але при цьому буквально кожен п’ятий у країні має право на достроковий вихід на пенсію.
А це десятки мільярдів гривень тих коштів, які ми недоотримуємо в доходи пенсійної системи і які ми платимо з видатків пенсійної системи паралельно. Тобто у нас паралельно відбуваються і втрати від того, що люди менше працюють, і втрати від того, що ми більший період часу платимо пенсію. Тому якраз це глобальне моделювання цих параметрів, воно і затримує прогрес.
– Що робити людям? Молоді на що розраховувати?
Люди, які сьогодні працюють, вони мають знати дві важливі речі
– Люди, які сьогодні працюють, вони мають знати дві важливі речі. Їхнє майбутнє залежить від їхнього сьогодення. Тому що, перше, розмір солідарної пенсії кожної людини, мене, вас, кожного з присутніх навколо, залежить від того, скільки внесків сьогодні сплатили у пенсійну систему ми. Вже зараз. Формула дуже прямолінійна. Ми дуже часто про це не думаємо.
Нам Київська школа економіки проводила дослідження – і, відповідно до цього дослідження, 80 % людей приблизно не розуміють, від чого залежить їхня майбутня пенсія. І дуже часто є ситуації, коли людина бореться за те, щоб скористатися нормою і раніше вийти на пенсію, а потім з’ясовується, що насправді пенсія – це похідна від обсягу внесків і того, скільки часу ви працювали. І вихід на пенсію на додаткові 5 років раніше зменшує вашу пенсію на 30%. А продовження робочого періоду, терміну роботи на 5 років, додатково збільшує вашу пенсію на 30%. Люди про це не знають.
Друге: якщо людина працює як IT-фахівець, наприклад, і отримує високу конкурентну заробітну плату, ми знаємо, які зарплати у IT-секторі, але при цьому платить податки як ФОП третьої групи, то розмір пенсії… Податки він платить з мінімальної заробітної плати і розмір пенсії для нього буде розраховуватися з мінімальної заробітної плати. І це теж те, про що люди не думають.
Тому ключове, що може робити людина зараз – це зрозуміти, що її майбутній розмір пенсії залежатиме від розмірів її внесків і тривалості роботи. І навіть за поточної формули, до якої є багато питань, людина, яка пропрацює 30 років і буде сплачувати внески середньої заробітної плати, її розмір пенсії буде не таким уже й маленьким.
У нас є, здається, приблизно 50 000 людей, які вже сьогодні отримують свою накопичувальну пенсію з недержавних пенсійних фондів
Друге, що має знати людина – що вже сьогодні є можливості робити накопичення в добровільній накопичувальній пенсійній системі. Навіть попри те, що добровільна накопичувальна система, так званий третій рівень, на сьогодні ще не є суперпопулярною, але є з десяток фондів, які показують, що, навіть попри кризу 2014 року, суперінфляцію 2015 року, повномасштабне вторгнення 2022 року, у довготривалій перспективі внески до накопичувальних фондів вище і перекривають у тому числі рівень інфляції.
Тобто це чисте збереження і примноження своїх коштів. І опція робити накопичення вже сьогодні є. І в нас є, здається, приблизно 50 000 людей, які вже сьогодні отримують свою накопичувальну пенсію з недержавних пенсійних фондів. Тому така опція є, але треба думати про це і треба сьогодні думати про своє власне майбутнє.
– А щодо багатодітних сімей? Яка ситуація? Як держава їх підтримує?
– Питання стосовно багатодітних родин насправді дуже важливе і чутливе. На наш погляд, поточна система підтримки багатодітних родин є вкрай неефективною. І ми бачимо це навіть по тому наративу, який є в суспільстві, що дуже часто, коли ми говоримо про багатодітних, ми маємо на думці родини, у яких є фінансові труднощі. І це не має бути так. Ми маємо робити так, щоби кожна родина знала, що наступна дитина – це тільки радість і щастя без фінансових труднощів.
Сьогодні система підтримки родин з дітьми має суттєві вади
Нещодавно ми подали на розгляд уряду великий комплексний законопроєкт, який розробляли під головуванням прем’єр-міністра спільно з колегами з Міністерства охорони здоров’я, Міністерства освіти і науки, Міністерства економіки і який спрямований саме на комплексну підтримку родин з дітьми.
Коли ми говоримо про комплексну підтримку, що ми маємо на увазі? Сьогодні система підтримки родин з дітьми має суттєві вади. Ці вади полягають ось у чому. По-перше, ми чомусь підтримуємо родину, яка народила дитину, лише перші три роки. А далі наше законодавство вже не враховує, які умови, які ситуації, чи родина потребує підтримки надалі, чи вона порається зі своїми викликами.
По-друге, нинішнє законодавство щодо підтримки багатодітних родин передбачає, що фактично ми допомагаємо родині виплатою лише на третю і наступних дітей і лише тих, які ще не досягли шести років. Ну, тобто дуже суттєве звуження.
Філософія, яку ми зараз закладаємо, полягає в наступному. По-перше, жінка, яка народжує дитину, має знати, що в неї буде власний фінансовий ресурс. Що якщо вона захоче доглядати дитину до трьох років – це її право. Якщо вона захоче доглядати дитину до року, а далі виходити на роботу і бути самостійною, економічно незалежною, самореалізовуватися – жінка зможе отримати підтримку і в такій ситуації.
І ця підтримка буде полягати в тому, що ми забезпечимо можливості догляду за дитиною. Грубо кажучи, система підтримки, на яку налаштований цей законопроєкт, полягає в тому, що, очевидно, є медична підтримка, далі є підтримка з народження дитини.
І сьогодні ми допомагаємо і захищаємо фінансово лише жінку, яка працювала. Але, за статистикою, 45% жінок в Україні, які народжують – це жінки без страхового стажу. Це означає, що фактично це студентки. Зустріла коханого, третій, четвертий, п’ятий курс, одружилася, одразу народила дитину, не встигла попрацювати – вже стала мамою. Сьогодні чинна система підтримки таких жінок взагалі не бачить. Ми пропонуємо, щоб система підтримки побачила цих жінок, і вони також потрапили в периметр допомоги і виплат, які ми будемо робити.
Крім того, ми пропонуємо, щоб якщо жінка після першого року дитини вирішує, що вона хоче повернутися на роботу, то ми будемо такій жінці допомагати з оплатою послуг з догляду за дитиною. Жінка може обирати: це ясла, це оплата няні. Але наше завдання – дати їй можливість, що навіть якщо, наприклад, ясельної групи в цьому населеному пункті немає, щоби жінка могла найняти няню. Чи фінансово допомогти бабусі, яка буде доглядати за цією дитиною, поки жінка працює.
Ми проаналізували й ідентифікували ще кілька проблемних моментів, на яких родини стикаються з ризиками і викликами. Наприклад, це проблема того, що якщо у вас двоє–троє дітей, а діти швидко ростуть, то щороку вам потрібно їм купувати новий набір теплого одягу і взуття. А це гроші. І якщо родина заможна, якщо нормальні фінанси – це не є проблема. Але якщо це родина з низькими доходами, то кожна підготовка до зими – це виклик.
Минулого року ми запустили вперше програму зимової підтримки для родин малозабезпечених і родин ВПО
Тому вже минулого року ми запустили вперше програму зимової підтримки для родин малозабезпечених і родин ВПО, де на кожну дитину з таких родин на зимовий період ми платили допомогу, здається, 6 500 гривень для придбання теплого одягу і взуття. І ми далі працюємо над тим, щоб ідентифікувати такі проблеми, де родина стикається з надмірними видатками, пов’язаними з вихованням дітей, і допомагати родинам на цих етапах.
– А чи збільшиться ця виплата на дитину 860 гривень, яку батьки отримують після першої виплати в 10 000 гривень після народження дитини, потім впродовж 36 місяців щомісяця 860 гривень? На це часто нарікають у соціальних мережах, часто читаю такі дискусії. Чому така сума і чи планує держава її збільшувати, особливо в контексті демографічної політики?
– У тому законопроєкті, про який я щойно говорила, ми пропонуємо змінити цю систему виплат. По-перше, ми пропонуємо, щоб на кожну дитину після народження і пологів ми мамі будемо платити 50 000 гривень одноразовим платежем. Крім того, з першого місяця до 12-го місяця дитини щомісяця ми будемо сплачувати платіж, який буде суттєво вищий, ніж поточний розмір 860 гривень. Ми ще остаточно не погодили цей розмір щомісячного платежу, тому я не хочу поки що його анонсувати, але це кратне збільшення. Тобто не 860 гривень, а кілька тисяч гривень на місяць – принаймні для того, щоб жінка, яка сидить удома, навіть якщо чоловік працює і є годувальником у родині, щоб така жінка відчувала, що вона має свої кишенькові гроші і не залежить повністю від чоловіка.
Пропонуємо, що на кожну дитину після народження і пологів ми мамі будемо платити 50 000 гривень одноразовим платежем
– На якому етапі цей законопроєкт? Він розглядається?
– Ми подали його на розгляд Кабінету міністрів. Якщо уряд його ухвалить, його подадуть до парламенту. Але, за нашими обрахунками, ми б хотіли, щоб цей закон уже набув чинності з 1 січня 2026 року, і ми вже принаймні говоримо з Міністерством фінансів про те, щоб передбачати кошти на фінансування цього закону з 1 січня 2026 року.
– З початком війни питання демографії, демографічна криза постала дуже гостро, і багато людей виїхало за кордон. Я знаю, що під вашим керівництвом була розроблена демографічна стратегія. Що вона передбачає і коли вона почне втілюватися в життя, якщо ще не почала?
– Вже почала. Демографічну стратегію розробляли під керівництвом міністра разом із дуже широкою групою експертів – українських, міжнародних. Її ухвалили у вересні 2024 року. І ми вже активно її впроваджуємо. Саме той підхід з комплексної родинної підтримки жінок з дітьми – це підхід, який ми заклали в демографічну стратегію. Це один з ключових напрямів цієї стратегії.
Крім того, стратегія передбачає ще п’ять важливих напрямів. По-перше – підтримка родин з дітьми, перебудова і побудова цілісної системи. Далі – це подолання передчасної смертності. І це означає перегляд багатьох програм: що стосується того, як ми працюємо в школі з дітьми, де ми маємо закладати їм ось цю практику здорового способу життя і самозбережувальної поведінки, до того, яким чином у нас проходять скринінги, хто проходить скринінги, відповідно до програм у сфері охорони здоров’я.
Третя важлива ціль – це подолання негативного міграційного тренду, забезпечення позитивного сальдо міграції. І тут ідеться про те, щоб працювати відразу у кількох напрямах: це повернення мігрантів, що виїхали через війну, повернення економічних мігрантів, які виїжджали раніше, створення стимулів для повернення, а також робота з діаспорою. І це три важливих фактори, які впираються в деякі можливості, і такі конкурентні переваги ми можемо запровадити як країна всередині.
Четверта дуже важлива ціль демографічної стратегії – це створення інклюзивного ринку праці. Це критично важливо. Це означає – надати кожній людині економічно активного віку (від 16 до 60+) можливість самореалізації на ринку праці за гідну оплату, щоб не виникало потреби та ризику залежності від держави.
П’ята ціль – це забезпечення активного довголіття. Це ще маловідомий термін для України, але він дуже важливий. Активне довголіття – це можливість на будь-якому етапі життя повноцінно самореалізуватися економічно, соціально та творчо, а також вести гідне життя якомога довше. Це означає, зокрема, турботу про своє здоров’я, а також створення можливості, що якщо ваше здоров’я погіршилося, то вам буде надана якісна система догляду.
І нарешті шоста ціль демографічної стратегії, вона така найвсеохопніша. Це питання створення – ми назвали це так достатньо романтично, але дуже важливо – побудова країни, в якій хочеться жити. І це такий прошарок горизонтальних умов, які передбачають – від створення укриттів до забезпечення такої соціальної суспільної згуртованості і до створення комфортних міст для того, щоб в наших містах справді було комфортно жити.
Особливо це важливо в умовах, коли люди пожили, українці зараз – воєнні мігранти – пожили в Копенгагені, у Варшаві чи в Барселоні. Вони бачать інші приклади містобудування, інші приклади того, яким чином забезпечено суспільний простір, парки, доріжки і так далі.
Ось ці шість цілей – вони є критично важливими. Щодо деяких цілей ми, як Мінсоц, більше можемо мати відповідальність – як щодо підтримки родин з дітьми. Щодо деяких – мають наші інші колеги, як щодо інклюзивного ринку праці – це Міністерство економіки. Але разом ми всі, як уряд, розуміємо, що потрібно робити для того, щоб покращувати демографічну ситуацію.
– У контексті якраз демографічної ситуації і народжуваності варто зазначити, що в 2024-му смертність втричі перевищила народжуваність, і минулий рік був антирекордом з початку незалежності України за кількістю народжуваності. От, власне, така проблема – вона критична стає наразі?
– Вона абсолютно критична. І головне – зрозуміти, які фактори такого низького рівня народжуваності. Власне, працювати саме з тими проблемами, які це спричиняють, саме тими методами, які це вирішують. Тому що дуже часто в нас є така спокуса чи традиція в країні: давайте ми вирішимо все тим, що зараз збільшимо виплати по народженню удесятеро.
Але насправді, якщо подивитися, які фактори стримують жінок від народження: перше – чоловік на фронті; друге – страх, що ти народиш, і тобі не буде чим дитину прогодувати; третє – страх того, що прилетить ракета, і не знаю, де я буду з тим візочком дитячим ночами під час тривог; четверте – багато жінок бояться насправді втратити свою економічну незалежність і самостійність, бояться потрапити саме в ту вразливість; і п’ята важлива причина – це недостатність інфраструктури, яка би допомагала жінці виховувати дитину.
Тобто ми можемо сказати: «Давайте народжувати дитину», але якщо жінка бачить, що в неї немає якісних дитячих садочків чи школа далеко, або в лікарні, можливо, є якісь питання, тоді це будуть якраз ті фактори, що жінка думатиме: «Можливо, не варто».
Якщо жінка хотіла би народити дитину, думає про це, але в неї є застереження, от наше завдання – працювати з цими застереженнями і робити так, що: хто буде доглядати за моєю дитиною? Ось тобі послуги догляду. Чи матиму я нормального лікаря, який проведе мою вагітність? Ось тобі пакет медичних гарантій, ось тобі хороша медицина. А що буде, якщо я втрачу роботу? А ось тобі фінансова підтримка, захист від держави. А чи я зможу зробити ще якісь речі, творчо самореалізуватися? А ось тобі гнучкий робочий графік...
– Ще одна тема, про яку ми починали говорити на початку, і хочу трошки більше про це поговорити – про внутрішньо переміщених осіб. Чи можете озвучити, скільки їх зараз і які виплати отримують сьогодні від держави? Тому що минулого року держава трохи взяла курс на скорочення виплат і було таке дещо обурення серед внутрішньо переміщених осіб. Яка ситуація зараз?
– Питання не про скорочення виплат, питання про необхідність пошуку балансу між тим, коли ми допомагаємо родині і при цьому не створюємо неправильних стимулів, коли родина не хоче повертатися до самостійного життя. Тому зараз програма здизайнована таким чином, що ми допомагаємо тим, хто справді не може самостійно стати на ноги: люди пенсійного віку, особи з інвалідністю, одинокі мами, які виховують дітей, родини, які з об'єктивних причин не можуть віддати дитину в школу, наприклад, тому що немає офлайн дитячих садочків чи офлайн шкіл.
Але якщо є ситуація, коли є двоє дорослих батьків, які, наприклад, з дітьми переїхали на Івано-Франківщину, нам потрібно, щоб такі люди, дорослі, врешті-решт не законсервувалися в стані втрати ґрунту, землі під ногами від переїзду. А щоб така родина інтегрувалася в громаду.
А для того, щоб родина інтегрувалася в громаду, потрібно кілька речей. Потрібно, щоб дорослі пішли працювати. Щоб було житло, можливо, не власне, орендоване, але щоб це не було місце тимчасового проживання. Щоб діти пішли в садочки чи у школи, щоби з'явилося суспільство і громада навколо, як нова спільнота, з якою ти взаємодієш і частиною якої ти стаєш.
І тому, що ми робили, ми, зокрема, стимулювали дорослих людей іти працевлаштуватися чи принаймні починати думати про майбутню економічну спроможність. Наприклад, ми розуміємо, що може бути дуже багато факторів. Скажімо, шахтар переїхав у сільськогосподарський регіон і не може знайти роботу за фахом. Очевидно, ми не вимагаємо і ми не говоримо, що треба тут і зараз знайти роботу, але принаймні почни, будь ласочка, спілкуватися зі службою зайнятості. Подивись, які вакансії взагалі є у цьому регіоні. Чи можливо, в якому регіоні є вакансії за твоїм фахом.
Ринок праці – це самореалізація, це соціалізація, це економічна самостійність
Можливо, тобі і родині потрібно переїхати у сусідню громаду, де ти зможеш піти на роботу за своїм фахом. А якщо ні, то тоді, можливо, тобі потрібно подумати про перенавчання. Бо якщо просто сидіти, не працювати, не шукати роботу, то оця вразливість ніколи не завершиться. Тому для нас дуже важливо, щоб дорослі люди починали думати про те, яким чином в майбутньому вони можуть повернутися до ринку праці. Тому що ринок праці – це самореалізація, це соціалізація, це економічна самостійність.
– До речі, Дмитро Лубінець, уповноважений Верховної Ради з прав людини, критикував зміну критеріїв і зменшення кількості людей, які отримують допомогу, з 2,6 мільйона до 1,2 мільйона осіб. Чи не боїться держава втратити цих людей, що вони можуть покинути країну, якщо не отримуватимуть виплат, на які сподівалися? Або, можливо, у гіршому сценарії – повернуться на тимчасово окуповані території?
– Для нас критично важливо боротися за людей не грошима, а можливостями і умовами. Ми розуміємо це і багато говорили з паном Лубінцем, і мені здається, що загалом ми порозумілися. Для нас важливо займатися вирішенням кількох критичних питань. Перше – це можливість забезпечення індивідуальним житлом. Над цим завданням зараз працює дуже багато гравців.
Є окрема велика проблема: коли наші вимушені мігранти виїжджали за кордон, вони здебільшого селилися у соціальне житло у громадах, що приймають. Це житло, яке належить місцевій громаді і яке громада може безкоштовно або за невелику плату надати людині, яка його потребує. В Україні немає справжнього соціального житла. Є як термін, але фактично майже в усіх громадах на початку повномасштабного вторгнення його майже не було. І це велика проблема, над якою зараз працює багато людей в уряді.
Крім того, друге важливе питання – це соціально-економічна самостійність, повернення до роботи. Сьогодні ситуація на ринку праці дуже складна, тому що, з одного боку, багато внутрішньо переміщених осіб не можуть знайти роботу, а з іншого – багато роботодавців скаржаться на нестачу працівників. Завдання уряду – звести ці два світи, і ми над цим активно працюємо. Це дуже важливо, якщо подивитися, наприклад, на Німеччину: вона надає соціальну підтримку і виплати разом із житловими програмами, але за умови навчання і працевлаштування, зокрема вивчення мови.
Третій важливий комплекс допомоги – це забезпечення навчання для дітей, які цього потребують. Якщо дитина з різних причин, наприклад, маленька або дитина з інвалідністю, не може відвідувати школу, ми маємо забезпечити їй послуги догляду або інклюзивного навчання. Так само багато жінок з інвалідністю не можуть працювати, бо доглядають за своїми рідними.
Критичний напрям, над яким ми працюємо – це створення умов і можливостей для забезпечення професійним доглядом
І часто це не тільки діти, це батьки з інвалідністю або дуже старенькі, які вже не можуть себе самостійно обслуговувати, або просто родичі, або чоловік з фронту, на жаль, повернувся з дуже тяжким пораненням. І хто за ним доглядає? Дружина. А дружина, яка за ним доглядає – все, вона не може працювати. І це занурює родини у цей ризик бідності. Тому третій критичний напрям, над яким ми працюємо – це створення умов і можливостей для забезпечення професійним доглядом. Тобто це не тоді, коли родина прикута, жінка прикута до свого чоловіка чи до своєї старенької мами, а коли є професійний надавач і ми можемо, правильно розподіляючи ресурси і час, не весь час бути, наприклад, з людиною, але приїжджати на певний критичний період часу, погодувати, поприбирати, приготувати поїсти, але звільнити члена родини від цього.
Ну, і четверте, очевидно, це психологічна, психосоціальна підтримка. Щодо першого блоку виплати є. Крім виплат на проживання, у нас є ще допомога «Прихисток». У нас є ще компенсація на проживання ВПО для юридичних осіб. Крім того, ми запустили субсидію на оренду. Це інструмент за прикладом того, як це працює в Західній Європі, у тій же Німеччині. Якщо нема соціального житла, то уряд компенсує орендодавцю частину оплати за людину, яка у нього проживає.
– Але Оксана Жолнович, міністерка соцполітики казала, що не надто працює ця система, тому що спіткнулася об сірий ринок оренди.
– Звичайно, вона спіткнулася об сірий ринок. Це суттєва проблема, але, знову ж таки, це новий пілотний додатковий інструмент. Він не заміняє всіх інших. Він додатковий. Ми на ньому дивимося, що працює, що не працює, якраз він дозволив побачити ось цей масштаб проблем. Позавчора розбирали приклад, жінка-орендодавець живе в Швейцарії, виїхала як біженка, в Швейцарії орендує житло легально, має договір оренди зі своїм орендодавцем у Швейцарії, орендодавець, звичайно, сплачує всі податки, але в Україні ця жінка з квартирою у Львові відмовляється надавати своє житло в офіційну оренду. Тому що там це обов’язково, а тут не обов’язково. І це насправді така філософська концептуальна зміна, яку ми маємо як суспільство пройти. Тому що як уряд ми навіть компенсуємо податки для такої жінки. Тобто, якщо вона погодиться на офіційний договір оренди, то ми їй надамо гроші на сплату податків.
Субсидія на оренду – це додатковий інструмент
Але ось концептуальне таке, знаєте, ну, небажання просто. Ми хочемо всі бути як країна ЄС, але при цьому поводитися не як у країні ЄС. І ось це – така концептуальна філософська зміна, яку нам потрібно як країні пройти, на наш погляд. Але, знову ж таки, сама субсидія на оренду – це додатковий інструмент. Ми тестуємо, ми бачимо на ньому, що працює, що не працює. Ми вже разом з Міністерством регіонів ініціюємо зміни, в тому числі до податкового законодавства, для того, щоб покращити оцю ситуацію, більше повиводити з тіні цього ринку оренди.
Оцей блок щодо послуг догляду дуже важливий. Ми тут так само запровадили кілька нових інструментів. Ми їх теж зараз пілотуємо. Перше – це «муніципальна няня». Ми оплачуємо для жінок ВПО, які доглядають за своїми дітьми, одну мінімальну заробітну плату на одну дитину в такій модальності. Одна жінка чи чоловік, чи бабуся може взяти під догляд собі трьох дітей, якщо це просто фізична особа, чи там до шести дітей, якщо це юридична особа ФОП, і ми будемо на кожну дитину, яку вона доглядає, платити по цих 8 000 гривень. Це у цілому не такий вже й поганий насправді бізнес, якщо подивитися в регіоні. Це 24 000 гривень, які може отримати просто людина за те, що буде за ними доглядати. А жінки, мами цих дітей, зможуть піти працювати.
Аналогічно ми запровадили нову послугу – соціальну послугу за принципом «гроші ходять за дитиною». Це послуга догляду за ВПО з інвалідністю. Наприклад, за послугу стаціонарного проживання, стаціонарного догляду ми можемо компенсувати на кожного ВПО, здається, до 16 000 гривень. І це гроші, які вже можна тут і сьогодні використовувати, але для цього потрібно, щоб і надавачі послуг були активні, щоб у нас виникали малі бізнеси, які готові спеціалізуватися на наданні таких послуг.
Форум